поведеиня між людом за афектацію, — так немило вражає воно мене в тобі між нашим людом.
При тім ухопить мене так сильно за руку, що я з болю зойкну. Відтак зоставляє на місті й іде знов на село, — неначе направити на людях те, що я мовчанням і своїм пасивним захованням наброїла.
Я зостаюся засоромлена сама, хоч по-правді не маю причини соромитися, бо я сказала йому правду, не затаюючи нічого, і відчуваю виразно, що те, що спонукало мене поступати саме так, а не інакше, було не менш сильне і правдиве, як причини до його поводження.
Іноді здається мені, що коли б те, що я зву в нього „кінським копитом прози“, взяло над ним верх проти мене, він був би в стані, помимо своєї доброти, чесноти і справедливости, розпалившися, підняти й руку на мене.
Такі уявлення, мамо, наводять на мене іноді безсонні ночі, — так дуже вражливою буваю я іноді на його поведення. Він, розуміється, не має й поняття про те все.
Його дратує якесь „щось“ у мені, в тій самій мірі, як мене в нього „кінське копито прози“.
Так буває деякими часами.
А іншими знов люблю його, мамо, так, що який він собі й великий та міцний, я б його просто „проковтнула“ в свою душу. Такий симпатичний мені та потрібний для душі. Коли б, хорони боже, прийшло між нами до розлуки, я б могла поступити, як Лідія.
Чи це не любов, мамо?
Це любов, бо він подобається мені, а його врода мені, як кажу, несказано симпатична, бо — гарний. (Він трохи похожий на Осипа, лиш трохи вищий).