шок“, щоб не відогравала зараз „спадщина“ по вуйкові якусь свою ролю.
Остаточно довели до того, що я стала від них сторонитися, стала непривітна, замкнена і зближувалася радше до мужчин, довіряючи їм скоріше, ніж жінкам і дівчатам.
Але й мужчини не говорили правди, мамо!..
Брехали іноді навіть дуже ганебно… але, що найменше, не були бодай такі вузькоглядні й зависні й признавали хоч те, що в мене брови, барва уст і зуби не підроблювані. Проти тамтих я не була навіть і з того погляду безпечна.
Наколи б я хотіла вам розповісти, мамо, як пливло моє дотеперішнє життя в цілості, могла б я хіба сказати, — що до полудня була я тітчиним завідателем у господарстві, цебто в коморі, хаті і т. ін., а по обіді — вуйковою ученицею (вуйко взагалі мало господарством займався), товаришкою і „камраткою студій“. Це були мої наймиліші хвилини, поки не настали інші, ще миліші мені й пожаданіші…
Багато начиталася я і навчилася разом з вуйком; це зміркувала й зрозуміла я аж тоді, коли стала старшою і мала нагоду пізнавати дівчат і жінок з інших попівських родин. Хоча нема де правди діти, мамо, — доньки нашого „духовенства“ виховуються тепер гарно й ніжно, — їх виховання трактується тепер далеко поважніше, як прим. у родин урядовців, що вважають себе все за щось лучше й інтеліґентніше.
— Учися й читай і це й те, а при тім і господарства не занедбуй, — упоминав іноді вуйко, коли ми в бесіді сходили припадком на тему виховання жінок, їх становища в суспільності, родині та щодо селянського люду. Щоб, мовляв, як станеш колись жінкою священика, і як господь дасть, ма-
