одну дорогу, одну ціль… знали „так“ або „не так“ і так проживали, доки господь позволив. Але вже її діти, її прекрасні, талановиті діти, що становили колись її гордість і втіху, по ряду всі дванадцятеро — особливо ж старші — вже вони…
Добродійка Анна прижмурила очі, сперла втомлену голову на високе поруччя софи, немов відтягалась від чогось немилого, і перестала думати… Годі було й молитися при звуках тої мішанини дзвонів, годі! Була вже в літах і без енерґії, не посідала вже тої відпорної сили давніх літ, яка уможливляла їй перебувати все гірке й болюче, життям наказуване. Тепер потребувала лише супокою, того самого супокою, що її муж і всі ті діти, що розлучилися з нею, одно по другім, спочивши вічним сном.
Покинула насилу свого молодшого сина, нещасного п'яницю Андрушу, переїхала до старшого, одруженого з єврейкою, Осипа. І не задля себе й того кусника хліба, що виживлював її тут… ні, задля нещасної, позбавленої світла, дитини, якій недоставало постоянної щирої жіпочої опіки, бо мати (хоч і жилося всім у достатках) не мала ні терпеливости, ні часу жертвуватися нещасному синові, як цього вимагало його страшне каліцтво.
Насилу привіз син бабуню до двадцятилітнього внука, насилу, бо вже саме Осипове пожиття з жінкою причинилося до того, що вона від часу, як він заявив родичам, що візьме дівчину єврейку за жінку, не могла полюбити, ба навіть і пошанувати ту свою невістку. Досі, цебто за ввесь час, як перебувала тут коло двадцятилітнього внука, немала ще жодної прикрої стрічі з єврейкою, якої не абияк боялася.
Жила окремо й лише деколи стрічалася з нею. Пробурмотівши півголосом „добрий день“, або
