Поки лиха я не знала,
Чом не заховала?
Не слухала стара мати,
Лягла спочивати;
А Марьяна заплакала,
Ледве пішла з хати,
„Злякалася,“ дума мати:
„Нехай переплаче!“
А Марьяна за слёзами
І світу не бачить.
Пішла в садок... серце мліє,
Як згадає пана.
Серце моє, рибко моя!
Марьяно, Марьяно!
Пострівайте... заспівала —
Пішла луна гаєм, —
Не про „Гриця“, — про „Петруся“,
Так і виливала.
Заспіває, опиниться,
Послуха, та знову, —
Аж голосок утомився.
Петрової мови
Не чуть, нема, не гукає,
Не кличе: „Марьяно!“
„Де ти, пташко? вилинь, серце,
„Серденько кохане!“
Нема Петра, не чуть Петра...
Не вже ж то покинув
Сиротою чорнобриву
При лихій годині?
Побачимо... А тим часом
По-над темним гаєм,
Як русалка жде місяця,
Марьяна блукає.
Не співає чорнобрива,
Тяжко-тяжко плаче...
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/87
Ця сторінка вичитана
— 55 —
