Цю сторінку схвалено
— 44 —
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмірає;
Не сироти малі діти,
Що неньку[1] сховали:
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злиї люде
Малій сиротині;
Вильє слёзи на могилу —
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що ёму зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе…
Панське личко, чорні брови…
На-що? Щоб пізнали!
Змалювала, не сховала…
Бодай полиняли!
 |
|
V.
Ішов кобзарь до Київа
Та сів спочивати.
Торбинками обвішаний
Ёго повожатий.
Мале дитя коло ёго
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзарь
„Исуса“ співає.
Хто йде, їде — не минає:
- ↑ Що матір…
