Цареви Князі, і всі сили,
І отроки, і весь народ,
Замкнувши в городі кивот,
У поле вийшли худосилі,
У полі бились, сиротили
Маленьких діточок своїх;
А в городі младиі вдови
В своїх світлицях, чорноброві
Запершись плачуть, на малих
Дітей взираючи. Пророка,
Свого неситого царя
Кленуть Давида-сподаря.
А він собі, узявшись в бока,
По кровлі кедрових палат
В червленій ризі похожає,
Та, мов котюга позирає
На сало, — на зелений сад
Гусіди Гурія. А в саді,
В своїм веселім вертограді,
Вирсавія купалася,
Мов у раї Єва,
Подружіє Гурієво,
Рабиня царева;
Купалася собі з Богом,
Лоно біле мила,
І царя свого святого
У дурні пошила.
На дворі вже смеркло, і тьмою повитий
Дрімав, сумує Ієрусалим.
В кедрових палатах, мов несамовитий
Давид похожає, і, о царь неситий!
Сам собі говорить; „Я... Ми повелим!...
Я царь над Божиїм народом,
І сам я — Бог в моїй землі,
Я все!...“ А трохи згодом
Раби вечерю принесли
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/724
Ця сторінка вичитана
— 250 —
