Цигане слухають, сміються:
„І де ті люде тут візьмуться?
Оце мабуть із-аа Дніпра, [1]
Бо тут все степ... Мара! мара!“
Цигане крикнули, схопились,
А перед ними опинялось
Те, що співало. Жаль і страх!
В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на ружах повиступала
Од стужи кров, аж струпом стала,
І довгі коси в репъяхах
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а потім сіла
Коло огню і руки гріла
На самім полумъї. „Ну так!
Оженився неборак!“
Сама собі вона шептала
І тяжко-страшно усміхалась.
Що ж се таке? Се не мара.
Моя се мати і сестра,
Моя се відьма, щоб ви знали.
А відкіля ти, молодице?
Хто, я? (співає.)
„Як була я молодиця,
Цілували мене в лице,
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада.“
Співуча, нічого сказать!
Як-би собі таку достать,
- ↑ ... із-за Дністра. (Льв. вид.)
