„Одружились небожата,
Дивувались люде:
Як-то вони, ті сироти,
Жить на світі будуть?
Минає рік, минув другий;
Знову дивувались,
Де в тих сиріт безталанних
Добро теє бралось?
І в коморі, і на дворі,
На току, й на ниві,
І діточки, як квіточки,
Й самі чорнобриві:
У жупанах похожають,
Старців закликають
На обіди, а багаті —
То й так не минають.
Не минали себелюбі,
Та все жалкували,
Що сироти таким добром
Старців годували:
„Коли гниє, то спродали б;
Ад-же-ж у їх діти!...“
Ось слухай же, що то роблять
Заздрощі на світі
І ненатля (?) голодная:
Ходили, ходили,
Поки в-ночі, жалкуючи,
Хату запалили!
Нехай би вже були непевні
Які вельможі просвіщенні:
То і не жаль було б, чи так?
А то сірісінький сіряк
От-так лютує. — Тяжко, брате,
Людей на старість розпізнати,
А ще гірше — з-замолоду
Гадину кохати.
Очарує зміїними
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/633
Ця сторінка вичитана
— 159 —
