Та може снився таки й зять,
Бо вже Катруся підростала:
Чи вже їй вік продівувать,
Зносити брівоньки ні за що?...
Ні, дівонька вона не та!
Таки-ж у тім селі, трудящий
(Бо всюди сироти — ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина!
То сяк, то так,
Придбав сірома грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та ні відсіль, а ні відтіль
На ту сирітську кошйчину
Купив садочок і хатину,
Подякував за хліб, за сіль
І за науку добрим людям,
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувавсь з старостами
(Як те буває між панами).
Не торгувавсь і пан-отець:
Усім на диво, та на чудо
За три копи звінчав у буддень...
Просохли очі у вдови.
От-так то, друже мій, живи, —
То й весело на світі буде.
І буде варт на світі жить,
Як матимеш, кого любить.
Хоть кажуть от-ще що, небоже:
Себе люби, то й Бог поможе.
А доведеться умірать?
Здихать над грішми? ні, небоже!
Любов — Господня благодать!
Люби ж, мій друже, жінку, діток,
Діли з убогим заробіток,
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/631
Ця сторінка вичитана
— 157 —
