За вадами, та нищечком
Буду віршувати,
Нудить світом, сподіватись
У гості в неволю
Із-за Дніпра широкого
Тебе, моя доле![1]
Не для людей і не для слави,
Мережані та кучеряві,
Оці вірші віршую я —
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю:
З-за Дніпра, мов, далекого
Слова прилітають
І стелються на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти, і радують
- ↑
Вярьянт по першому рукопису. (Перші 11 строк так само.)
А то й поезія завьяне,
Як кривди не стане.
Заходімося ж ми знову
Святеє поганить,
Ні не до-ладу, ні до складу.
І кому завадить
Моя кривда лукавая?
Нікому! А зрадить —
Самому зрадить. На чужині,
І на далекій Україні
Старому віри не поймуть,
Старого дурнем назовуть:
»Нехай стара собака гине,
Коли не вміє шанувать
Людей, та Бога Пресвятого;
Не вміє правдоньки сказать,
То й цур ёму! нехай блукає,
Дурний свій розум проклинає,
На старість учиться брехать;
А ми не будемо читать
Ёго скаженої брехні.«
Правда ваша люде:
Брехнею, бач, вийдеш всюди,
Та не вийдеш в люде;
Так цур же їй! Нехай собі,
Кого знає, шиє
Брехня в дурні. А я собі,
Поки море виє
Та гризе високий беріг,
Чи не вдам я знову
Про що-небудь, тихенького
Та благого слова. —
