Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/582

— 108 —

Вертаюсь, крадуся, по-над Уралом,
Неначе злодій той по-за валами.
От-так я, друже мій, святкую
От-тут неділеньку святую!
А понеділок? Друже-брате!...
Приходить ніч в смердячу хату,
Осядуть думи; розібьють
На стократ серце і надію,
І те, що вимовить не вмію,
І все на світі проженуть,
І спинять ніч: часи — літами,
Віками глухо потечуть...
І я кровавими слёзами
Нераз постелю омочу. ^[1]
Перелічу і дні, і літа,
Кого я, де, коли любив?
Кому яке добро зробив?
Нікого в світі, нікому в світі —
Неначе по лісу ходив.
А малась воля, малась сила!
Та силу позички зносили;
А воля в гостях упилась,
В степу небога заблудила ^[2]
Та й упиваться зареклась.
 Не поможе, милий Боже!
 Як-то кажуть люде:
 Буде каяття на світі,
 Вороття не буде...
Благаю Бога, щоб світало;
Мов волі, сонця — світу жду...
Цвіркун замовкне; „зорю“ бьють, —
Благаю Бога, щоб смеркало!

Бо на позорище ведуть

---

1. Не малодушіє в неводі
   В-ночі слёзи точить,
   А гріхи мої великі
   Вилитися хочуть.
   Не вильються, не покинуть
   Душу катувати...
   Страшно мені, друже-брате,
   Смерті сподіватись! (ib.)
2. Та у кошари заблудила
   І в-друге пити зареклась. (ib.)