Ця сторінка вичитана
— 23 —
„Гуля наш батюшка, гуля!
Ура! ура! ура... а... а... а!“
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тілько де-де православні
По кутках стогнали,
Та стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і слёзи! От пішов я
Город озірати.
Там ніч — як день. Дивлюся я: [1]
Палати, палати
По-над тихою рікою,
А берег обшитий
Увесь камінєм. Дивуюся,
Мов несамовитий:
Як-то воно зробилося
З калюжи такої
Таке диво... От-тут крови
Полито[2] людської
І без ножа! По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться,
І дзикгарі[3] теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить... копитами
Скелю розбиває.
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки; якимсь листом
