Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/496

— 22 —

Аж потіють та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може вдарять,
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч пів-дулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у-рад поставали,
Ніби безъязикі.
Ані телень!... Царь цвенькає,
А диво-цариця,
Мов та чапля між птахами,
Скаче, бадёриться.
Довгенько в-двох похожали,
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
(Здалека нечути)
Об отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та об муштрах ще новійших;
А потім цариця
Сіла мовчки на дзикглику.
Дивлюсь — царь підходить
До найстаршого... та в пику
Ёго як затопить!
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло... А той собі
Ще меншого туза
Межи-плечи. Той меншого,
А менший малого;
А той дрібних; а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити

Та верещать, та як ревнуть: