Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/42

— 10 —

Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб до-дому не вернулась…
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами…
Скажи ж мою долю.“
— „Добре, доню; спочинь трошки…
Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала,
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася;
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала.“

 Пішла стара, мов каламарь
Достала з полиці.
„Ось на тобі сёго дива!
Ніди до криниці;
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сёго зілля —
Все лихо загоїть.
Випьєш, — біжи, яко мога;
Що-б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
В-третє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,