Як-би знала, що покине, —
Була б не любила;
Як-би знала, що загине, —
Була б не пустила;
Як-би знала, не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночи
З милим під вербою;
Як-би знала!…
І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в світі зострінеться…
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю!…
Само серце знає,
Кого люби́ть… Нехай вьяне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобриві,
Карі оченята,
Біле личко червоніє,
Не довго, дівчата!
До полудня, та й завьяне,
Брови полиняють…
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.
Защебече соловейко
В лузі на калині, —
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде[1]
Чорнобрива з хати;
А він її запитає:
„Чи не била мати?“
