Того, що тяжко полюбила
Микиту бідного того!
Диво дивнеє на світі
З тим серцем буває:
У-вечері цурається,
В-ранці забажає.
Та так тяжко забажає,
Що хоч на край світа
Шукать піде. От-так тепер
Не знає, де дітись,
Титарівна... Хоч у воду,
Аби до Микити!
Стережітесь, дівчаточка,
Сміятись з нерівні,
Щоб не було і вам того,
Що тій титарівні.
Як та билина засихала;
А батько-мати турбувались;
На прощу в Київ повезли,
Святими травами поїли, —
І все-таки не помогли.
Втоптала стежку на могилу, —
Все виглядать ёго ходила.
І стежка стала заростать,
Бо вже нездужає і встать.
Так от що сміхи наробили!...
А він канув, провалився;
Ёго вже й забули,
Чи й був коли. Год за годом,
Три годи минули.
На четвертий год в неділю,
У оранді на селі,
На широкому столі
Сліпі лірники сиділи;
По шелягу брали
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/351
Ця сторінка вичитана
— 319 —
