Пострівай лиш: може, брате,
На чужому полі
Талану того попросиш,
Та тиєі долі...
Пішов собі темним яром,
Та співає йдучи:
„Ой з-під гори, та з-під кручи
Йшли мажі рипучи;
А за ними йде та чорнявая
Та плаче-рида йдучи.“
Уже а хочете: хоч лайте,
Хоч і не лайте, й не читайте.
Про мене... я і не прошу...
Для себе, братіки, спишу,
Ще раз те оливо потрачу,
А може, дасть Бог, і заплачу.
То й буде з мене...
Нумо знов!
Покинув матір і господу,
Покинув жінку; жаль та й годі!
На Бесарабію пішов
Оцей козак. Погнало горе
До моря пити. Хоч говорять:
Аби оранда в руках була,
А хлопа, як того вола,
У плуг голодного впряжеш.
Троха лишень, чи так?
Ще з-малку з матіръю старою
Ходив з торбами сей козак.
От-так і виріс сиротою
У наймах. Сказано шарпак —
То й одружився собі так:
Узяв хорошу, та убогу, —
Звичайне наймичку. А пан...
(І не талан наш і талан,
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/311
Ця сторінка вичитана
— 279 —
