Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/198

— 166 —

І Степан сідлає
Коня, свого товарища,
Й жупан надіває.
А Ярина дає зброю,
На порозі стоя;
Степан її надіває,
Та плачуть обоє.
І шаблюка, мов гадюка,
Й ратище-дрючина,
Й самопал семипьяденний
Повис за плечима.
Аж зомліла, як узріла;
І старий заплакав,
Як побачив на коневі
Такого юнака.
Веде коня за поводи
Та плаче Ярина;
Старий батько іде рядом,
Научає сина:
Як у війську пробувати,
Старшин шанувати,
Товариство поважати,
В табор не ховатись.
— „Нехай тебе Бог заступить!“
Як за селом стали,
Сказав батько, — та всі троє
Разом заридали.
Степан гукнув, і курява
Шляхом піднялася.
— „Не барися, мій синочку,
Швидче повертайся!“
Сказав старий. А Ярина,
Мов тая ялина
При долині, похилилась…
Мовчала Ярина,
Тільки слёзи утирає,
На шлях поглядає;
Із куряви щось вигляне