Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/173

Ця сторінка вичитана
— 141 —
II.

І дід, і баба у неділю
На приспі в-двох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сияло сонце в небесах;
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звірь у темнім гаї.

В такім раї, чого б, бачться,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов заворушилось.
Чи ще тілько заклюнулось —
І рай запалило?

Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Отсе збіраються до Бога;
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
„А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?“
 — „Сама не знаю! [1]
Я все отсе міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра сёго?“
 — „Стрівай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

  1. Бог знає. Вид. 1860 р. стр. 103,