А мати,
Або батько як побачать,
Що ви, мої любі,
Таке диво читаєте, —
Гріха на всю губу!
Тоді, тоді — та цур ёму,
А дуже цікаве!
А надто вам розсказать би,
Як козак чорнявий
Під вербою над водою
Обнявшись сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цілує;
То заплаче, то зомліє,
Головоньку схилить:
„Серце моє, доле моя!
Соколе мій милий!
Мій!...“ аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Отто мова! Не розскажу,
Мої чорноброві,
Не розскажу против ночі,
А то ще присниться.
Нехай собі розійдуться
Так, як і зійшлися, —
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб ніхто не бачив
Ні дівочі дрібні слёзи,
Ні щирі козачі.
Нехай собі... може, ще раз
Вони на сім світі
Зострінуться... побачимо...
А тим часом світить
З усіх вікон у титаря.
Що-то там твориться?
Треба глянуть, та розсказать...
Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/110
Ця сторінка вичитана
— 78 —
