Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/108

— 76 —

„Годі, пташко!“
 — „Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!... ще раз... ще раз...
Ох, як я втомилась!“
— „Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетіла!“
Послав свитку. Як ясочка,
Усміхнулась, сіла.
„Сідай же й ти коло мене.“
Сів, та й обнялися.
„Серце моє, зоре моя,
Де це ти зоріла?“
— „Я сёгодні забарилась:
Батько занедужав;
Коло его все поралась...“
— „А мене й байдуже?“
— „Який бо ти, їй же Богу!“
І слёзи блиснули.
— „Не плач, серце, я жартую.“
— „Жарти!“
 Усміхнулась.
Прихилилась головкою,
Та й ніби заснула.
„Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш!
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра в-ночі у Чигрині
Свячений достану.
Дасть він мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посажу, як паву, —
На дзикглику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;