лова і вже хотїв загорнути портфель перед нашими носами, як ось до кабінету прийшов князь Вяземський і перешкодив добрій думцї Василя Андриєвича. А ми й далї непорушено байдуже перегортали і за те в нагороду побачили первістний ескиз „Останнього дня Помпеї“; він був гарно намальований пером і злегенька потрушений сепією. Після сего ґенїяльного нарису йшло кілько незграбних нарисів Брунї. Ми жахнули ся одноманїтної бридоти ученого! Де і з якого гнилинного жерела набрав ся він і засвоїв собі отаку неприродну манєру! Чи вже-ж отсе саме тілько бажаннє бути ориґінальним так страшенно попсувало твори неутомного Брунї? Мізерне бажання! сумний добуток! І отсей чоловік марів собі, щоб порівняти ся з Карлом Великим! (Так Жуковський прозвав Брюлова).
Оден мій знаємий, не художник, навіть незаписний дилєтант, дивлячись на відому картину Брунї, промовив, що коли-б він був матїрю отієї дитини, що валяєть ся на першому місцї картини, так бояв ся-б підійти до сего кретина, а не то щоб взяти єго на руки! Увага незвичайно вірна і ловко висловлена. А друга єго величезна картина? Просто натовп бридких і неталановитих акторів і акторок. Я бачив її недомальованою і жахнув ся від неї. Вражіння не добре, але все-ж таки вражіння. Коли-ж ту саму картину побачив я вже скінченою, так вона не зробила на мене і такого вражіння! Отже метою у неї було: знївечити „Останнїй день Помпеї!“ Кольосальний та невдячний замір.
11. О півночі вітер перемінив ся і пішов на норд-вест. Я полюбував з прозорих хмарок і лїг спати. Прокинув ся до схід сонця. Небо було чисте. Тілько одна єдина зіронька, немов самоцьвіт той, горіла на сходї. Се, мабуть, Аврора. Сонце ледві виплинуло ізза обрія, а вона вже й сховала ся. Я весело заходив ся біля свого чайника: коли вже все було прилаштованим для мого самітного бенькету в-ранцї, я уважно злагодив перо, розгорнув свій журнал, та, як кажуть, і половини лїтери не
