84
такого відчита, якого ви від професора естетики нїколи не почуєте.
Що йому на те казати? Прибрав палїтру, пензлї, передяг ся і поїхав. Але по дорозї про естетику і спомину не було. За обідом була звичайна весела розмова, а по обідї вже почав він відчит.
От, як се було.
В гостинній, коли пили кофе, дак старий Уваров зняв бесїду, що час вельми швидко летить і що отсїм дорогим часом ми не дорожимо, найпаче молодїж, — додав старий, дивлячись на синів.
— Та ось вам живий приклад, — мовив Карло Павлович, показуючи на мене; — він сьогодня покинув клясу на те, щоб зо мною на хуторі побайдиковати.
Мене наче хто варом облив; а він того й не помітив і висловив про бистролетний час такого відчита, що я тепер тільки зрозумів символїчне значіннє статуй Сатурна, що́ власних дїтий глитає. Увесь той відчит він висловив з таким батьківським замилуваннєм, що я при всїх гостях заплакав, наче дитина та злапана на пустотї.
От тепер ви і скажіть, чого менї ще бракує? Тільки вас і бракує менї! Чи діжду ся я тієї великої хвилини радісної, коли обійму вас — мого рідного, мого друзяку щирого? А чи знаєте що? Коли-б ви були не написали до мене, що приїдете на Великдень, я був би невідмінно приїхав до вас торішньої зими; та мабуть сьвяті на небі заздріли на щастє на землї тай перешкодили моїм радощам.
Отже не вважаючи на повне щастє моє, інколи менї буває невимовно сумно і куди менї подїти ся від того тяжкого суму — я не тямлю. Під оті страшенно довгі хвилини тільки єдина учениця моя чарівна має на мене вплив добродїйний. О, як би я тодї бажав показати їй мою душу скорботну, розлити ся слїзми, розтаяти перед нею. Але-ж се зневажило-б її скромність дївочу, а я швидче голову свою об мур розібю, нїж дозволю собі образити яку-б то не було женщину: тим паче її — отроковицю прекрасну, непорочну.
Здається минулої осени я писав до вас, що гадаю
