26
— Так собі! — відповів я; — просто знечевя, собі на втїху.
— Гарна втїха: безбач розкидати гроші. Мабуть у вас їх і кури не дзьобають, — мовив він і усьміхнувшись самодоволений спитав у мене:
— От приміром, за патрети що ви берете?
— Всяково, як до патрета, — відповів я, вгадуючи, до чого він річ веде: — от як би з вас, дак більш сотнї не візьму.
— Е, нї: по сотнї карбованцїв беріть з кого інчого, а з мене — коли-б взяли десяток, тоб се — сюди й туди.
— Лїпше ми зробимо ось як: — мовив я, простягаючи до його руку: — відпустїть до мене місяцїв на два вашого рисовальника, от вам і патрет буде.
— На два! — промовив він міркуючи; — на два богацько буде, не можна, а от на місяць — нехай.
— Нехай і на місяць, — відповів я і ми, буцїм ті баришники перебили руки.
— Коли-ж почнемо? — спитав ся він у мене.
— Про мене хоч і завтра, — відповів я надягаючи капелюх.
— Куди-ж се ви? Без могоричу не можна.
— Дякую вам! Нехай вже як скінчу, тодї й могорича. Прощавайте!
— До побачіння!
Один місяць на волї, між довгими лїтами неволї — хіба се богацько значить? Те саме, що в мірцї маку — одно зернятко! Увесь отой щасливий-місяць приятель мій радовав мене. Його лице молоде да виразне сяяло такими ясними радощами, таким повним щастєм, що я, нехай вже Бог простить, завидував йому. Убога, але чепурна одежа його здавала ся менї модною; навіть фриґова його шинеля здавала ся менї баєвою — найлїпшою баєвою. У m-me Юрґенс за обідом нїхто не позирав косо то на його, то на мене. Значить, не сам я бачив таку переміну. Раз якось в отакий щасливий день ішли ми до Юрґенс і на Великому Проспектї зустріли Карла Павловича.
— Куди се Бог несе ? — спитав він у нас.
