О! як би я жадав продляти отсе становище радісне, отсе почуття недїяльности животворної, чарівної.
Палкі степи покинув я, маючи на собі китель, та взявши верблюжий чапан туркменський. В Астраханї я піклував ся тільки про покривало від комарів; а північ, до якої я простую, менї й на думку не впадала. Ото-ж за таку неувагу до біловолосого Борея, сегоднї був би я відвідав доброї кари, коли-б не заратував мене Олександер Олександрович. Цїлу ніч дує сьвіжий норд-вест і під ранок зробило ся таки добре холодно; так холодно, що я не геть би й від кожуха. А в мене, опріч кителя та чапана, а нїчогісенько. Олександер Олександрович, спасибіг єму свого пальта теплого зарадив менї, додавши ще штани й жилєтку. З подякою се все приняв я, яко дар посланий менї з неба, та через хвилину був вже на чердацї убраний сущим денді! Нехай же тобі, мій добрий Саша, Господь заплатить за отсю братерську, дружню запомогу!
29. З кожною годиною береги Волги стають висшими і більш привабливими. З чердака парохода заходив ся був я зробити нарис з одного місця. Овва! річ зовсїм неможлива! чердак тремтить і контури берегів швидко переміняють ся. Мушу я попрощати ся з своєю колишньою Новопетровською гадкою — змалювати береги Волги. Сегоднї від півночи і до самого схід-сонця пароход біля Камишина набірав дрова і я ледві встиг легеньким нарисом змалювати пристань Комишинську і правий берег Волги. Дров набрали до Саратова. Значить до самого Саратова я нїчого не зроблю. Вверх за Комишином верстов за 60, на правому березї Волги показав менї лоцман пароходний могилу Степана Рязина. Се було саме на сьвітанню і менї не можна було гаразд роздивити ся отсієї памятної, але не красовидої місцевости. Ся могила історична не буде й на пядь висше околицї навкруги. Не тямлю, за що її називають могилою. Коли-б був лоцман не вказав менї на неї, тоб я й не помітив сієї нїкчемної твердинї лицаря Стеньки Рязина, сего волжського
