— Добре, Бряне, — відповіла Тарна — зараз беремося до діла.
— Тату, — стала просити дівчина, — я хочу з тобою та зо Стрятою й Сяном переїхатися конем і оглянути околицю.
— Добре, Галице! — відповів Брян і закликав:
— Осідлайте їй коня!
І миттю один із рабів осідлав коня та підвів до воза. Галиця з драбини воза скочила відразу на коня. Вона мала на собі жовту туніку без рукавів, що сягала їй до колін, а на ногах шкіряні постілці. Раб подав їй у руки поводи й вона підїхала до батька.
— Гарна околиця! — говорила Галиця — тут варта б нам лишитися на довше.
— Так і буде! — сказав батько. Лишимося тут довго, а там побачимо, може й на завжди.
Тимчасом раби стали розбивати намети. По самій середині розбили намет князя Бряна. Був він найбільший із усіх. На самій горі, на високому дрючку, лопотів білий прапор, а на ньому якісь дивні чорні знаки. Князь Брян із сином і дочкою пустився їхати на найвисчий горб, щоб відтіля приглянутися краще околиці. Вже були на горі, як Галиця простягнула руки в гору та закликала:
— Тату, знову три галки! Глядіть, глядіть — мої три галки!
