Мов квітка гарна, любая Марія!
„Вас довго не було!“ сказала в голос,
З холодною та прикрою приязню,
„Ви вже не тужите, коханий друже,
Здорові, так поправились на тілі, —
Се вказує солідність!“ усміх солоденькій
Ій затремтів на блідо-жовтих у́стах.
Не тямлячись, промовив я до неї:
„Мені казали, що ви заміж вийшли?“
„Ах, так!“ покликнула, байдуже сміючись:
„Поліно маю, шкурою окрите,
Дружиною назване; та поліно —
Поліном!“ тут безгучно, прикро засміялась.
Холодний жах пройняв мені всю душу,
Непевність узяла: — чі се ж ті чисті,
Мов квітка чистиї уста Марії?
Вона ж устала з місця, ухопила
Кашмірну хустку і на плечі хутко
Накинула, взяла мене під руку
І повела через одкриті двері,
Геть повела полями, чагарами.
Розжеврене, червоне сонце низько
Спустилося, багряним світлом грало
По деревах, по квітах і по річці,
Що віддалі велично протікала.
„Дивіть ся, як злотисте око плине
В воді блакітній!“ крикнула Марія.
„Мовчи, нещасна!“ мовив я й побачив
У сутіні якісь дивниї рухи.
З'явились постаті туманні в полі,
