Була спокійна, я струсив спокійно
Собі з одежі порох подорожній.
Дзвінок озвався гостро, брама відчинилась.
Були пани́ та пані там, знаёмих
Чимало. Тихий смутокъ був усюди
І скритий неспокій жахливий. Всі непевно
Та з дивним жалем на мене́ зглядались,
Так аж у мене серце похололо,
Немов якусь недолю віщувало.
Стару Маргрету хутко я пізнав там,
На неї пильно глянув, — не озвалась.
„Марія де?“ спитав я, — не озвалась,
Взяла мене за руку стиха й повела
Через осяйні, довгії кімнати,
Там роскіш панувала й мертва тиша;
Аж ось прийшли ми в хату, і крізь сутінь
Вона мені вказала, одвернувшись,
На постать, що сиділа на софі там.
„Се ви Марія?“ запитав я. Дивно
Мені самому стало, що так твердо
Я те промовив. Без луни, камінний
Почувся голос: „Так мене звуть люде!“
Я затремтів, пройнятий гострим жалем,
Бо тож колись той гук, — глухий, холодний, —
То був коханим голосом Марії!
А тая жінка в фіялковій сукні, —
Недбало вбрана, груди впалі, погляд
Шклянний безтямний, те бліде обличчя
Так дуже схудло, щоки помарніли! —
Ох, жінка та була колись вродлива,
