Хвилюють і тремтять дівочі груди,
Мійські поети пхають у кишені
Папірчик, олівце й лорнетку; — і в нестямі
Біжить за місто геть юрба моторна,
І по зеленому розходить ся моріжку,
Дивується, як пишно гай розрісся,
Яка там сила дрібних квіточок,
Як любо ллються співи пташечок,
Який ясни́й намет блакітний неба!
Прийшов до мене Май. Він стукнув тричі
До мене в двері і гукнув: — „я Май,
Ходи, блідий співець, я поцілую“!
Дверей не відімкнув я і гукнув:
„Даремне вабиш, мій лукавий гостю!
Я придививсь до тебе, придививсь,
Я вглядівся у світову будову
Занадто близько й глибоко, — пропали
Всі радощі, на серці вічна туга.
Я крізь кору камінно-тверду бачу
Людські оселі і серця людськії —
І бачу там брехню, нікчемність, лихо.
На всіх обличях думки я читаю, —
Все бридкі. Крізь дівочу соромливість
Я бачу, як тремтить жага таємна;
На думній, гордій голові юнацькій
Вбачаю я строкату шапку блазня;
Потвори тілько та безсилі тіні
Я бачу на землі сій, і не знаю
Чі се шпіталь, чі дім для божевільних.
Стару сю землю я наскрізь проглянув,
