Бог сна поніс мене у за́мок десь заклятий,
Там душні пахощі і світачі ясні,
Людей там хвилі, гурт швидки́й, строкатий.
Мов лабірінти — ходники тісні.
Шукають всі дверей, щоб вийти з хати,
І ламлють руки, всі спотворені, страшні.
Панни та лицарі йдуть щільною юрбою,
Мене самого теж потяг той гурт з собою.
Зненацька сам зоставсь я і дивую,
Як швидко зник той гурт мені в оча́х.
По ходниках я сам блужу, мандрую,
А стіни хиляться… Мене взяв страх!
Я на ногах немов кайдани чую,
А серце стиснув роспач, сум і жах…
Аж ось на двері я натрапив сам
Туди! скоріше!… Боже! хто се там?
Ох, се ж кохана! двері заступає,
Жаль на устах, від туги вид змарнів.
Я кинувсь геть, — рукою милая махає.
Чи осторога то мені? чи гнів?
Але їй в очіх світло любе сяє.
Мені той погляд серце так вразив,
Так дивно, так поважно погляд той світився,
І разом з тим так мило!… я збудився.
Л. У.
