найвищої гори, на тафлі рожевого вечірового неба, різкими очертами таємничо вимальовувались камяні руїни якогось палацу.
— Чи ви, часом, но знаїте що то за руїни? — спитавсь я в діда Семена.
Старий дід Семен піднів голову глянув в той бік до чорніли руїни і сказав:
— Прожив я на світі не мало, хоч і самого діла не приходилось видати, то від старих людей траплялося багато чого чувати про сі руїни. Я знаю про них один переказ.
— А ви можете мені його розказати?
— Чому ні? Ось слухай!
„Багато віків минуло з того часу як в отсім двірці жила красуня графська дочка — панна Яніна. Багато в Польщі було красунь, але ні одна з них не могла зрівнятись з прекрасною Яніною. І не раз з всїєі Річі - Пеполітоі з'їзжалися славні лицарі, як із Польщі, так і з Гетьманщини, щоб хоч подивитись на неї, але кожний, хто хоч раз бачив її, вже ніяк не міг забути, — така була вона гарна… Багато князів приїздило до неї, багато полковників з війська козацького залицялися, але вона над усіми сміялася. Був лиш один щасливий чоловік над котрим не сміялася панна Яніна. Не шляхецького був він роду, а простий козацький сотник Остап. Його кремезна і доладно складена постать дахали силою, а обличчя світилося дивною красою, тілько довгі козацькі вуси надавали йому