„Ще кажуть, що начеб-то на дні сього колодязя, лежить ціла гора людських кістяків, які в ночі перед провідною суботою відживають, вилазять на землю і оплакують ту лиху ходину, що завела їх сюди за тіми скарбами“…
Казка, як видно, була тут загально відома. Отже мене зацікавило в ній одно, чи вірить в неї молодь? Але на моє запитання, парубок тільки махнув рукою і сказав:
— А на що здалися ті скарби, якіх ніхто ніколи не бачив?! Ось, булоб добре, колиб хоч яку небудь роботу знайти. Землі немає, та й живи як хоч.
— А що ж ви тут робите?… З чого жиєте? — спитався я його.
— Сам я коваль, але робити зараз не маю що, а до панів не наймаюся, бо платять зле… Я коваль мужицький і для мужиків тільки й робив. Зараз чекаю кінця війни, та й думаю в Канаду виїхати. В Канаді є мій перевешній брат, якому добре жиється навіть без усякого ремества. А тут б'єшся-побиваєшся на всі боки, а добра немає ні за тобою, ні перед тобою. — Сказав він.
Він ще з хвилину постояв коло мене, а далі скинув шапку і попрощався:
— Бувайте здорові!…
— Ідіть щасливо! — відповів я.
Він пішов кудись вниз, а я стояв і, дивлячись