ша річ сього замчища. Кажуть, що колись, як тут була кріпость, то польські королі наказали криницю викопати, щоб на час облоги була вода. Довго копали ту криницю, довго довбалися в каміннім грунті, але до воду, так і не докопалися… От ходім туди, так самі побачите, що се за прірва, — сказав він до мене.
Пройшли скільканайцать кроків між кущами проскурини та чортополоху, ми підійшли до того казкового колодязя, якого довбали колишні пани на протазі не одного десятка літ
Велика яма була закрита старими дошками і присипана всясім сміттям. Знайшовши діру, я довго дивився в чорну і холодну прірву, але нічого не було видно. Став кидати каміння туди, але не було чутко, як воно падає на дно. В той час, як я зацікавлено оглядав саму місцевість коло колодязя, парубок розповідав:
Колись сей колодезь був откритий, але справник наказав хоч як небудь закрити його, бо тут багато люду загинуло тоді. Покритки ховали сюди свій сором, розбійники кидали сюди замордованих людей, і по своїй волі багато сюди лазило і не поверталося назад. — Все заклятих грошей шукали. Ще й зараз кажуть, що тут заховані такі великі скарби, що за них можна цілу волинську губерню купити, а не то що якийсь там панський маєток… Колись навіть приїздили сюди якісь московські „го-
