летять бузувіри дикі тай пустку всюди зроблять.
Плакати навіть не було кому на обгорілих головешках. Того замучать, того під ланцюгом в Крим женуть на тяжкі муки. Панам ще нічого було… Вони в замках свою оборону мали, а от простім людям не було життя. Так, ото, одного разу, один проклятущий хан кримської орди вирушив з своїм яничарством на Волинь. Йшов він, як буйна хвиля через всі українські стени, а за ним тільки чорно та сумно, все замовкло, все потемніло… Як кара Божа, дійшов він до Волинських лісів і все палив та руйнував. На полях тільки групи валялися та чорні ворони крякали. Вночі небо червоніло від огню: села горіли, степи й ліси димилися в огні, а народ всюди кінця свого ждав.
„Ну й прийшов той хан з ордою аж до самого Житомира, який годі ще невеликим містом був, а через те мало й оборонців мав; всього один тільки полк лейстровиків та полковник Чацький з ними. Не багато було їх, але сила віри і міць духа була велика. Тоді був день святого Михайла Хмурлива осінь замірала в стужі. Надходила зіма, а люде злякані, тікаючи в ліси та нетрі, кидали свої теплі хати. Один тільки Чацький з своїми лейстровиками відважився вступити в боротьбу з тою руйнуючую силою. Задзвонили в церквах сумно дзвони, наче на похорони, помалу сходились на молитву старці та немічні, що не змогли вийти з міста і поховатися в лісах разом
