Старенька зігнута постать дідка ще більше зігнулася над веслами, сина борода де кілько раз цікаво поверталася в мій бік, але я, зачарований красою рідного краєвида, мовчав. Мовчав і дідок.
Непомітно минали береги з пожовклими чагарниками і враз нас з обох боків оточили скелі, на вершинах яких відбивався крівавий відблиск останього соняшного сяйва. Я захопився їх дикою красою. Дивився з цікавістю, шукаючи очима „Голови Чацького“, про яку нераз траплялося чути. Погляд мій зупинився на стрімкій скелі, верх якої нагадував собою голову сфинкса. При глибоких вечірних тінях було видно чорні очі, наче орлинии дзьоб-ніс, і вуси вниз. На верху „голови“ заріс темний мох, як густа чуприна.
— Чи не се буде, часом, голова Чацького? — спитав я.
— Так. Се вона і є, — поспішно відповів дідок.
— А може, ви, діду, знаєте що небудь про неї, — питався я. — То розповіли-б і мені?..
— Та вже-ж що знаю, а як маєте охоту слухати, так слухайте, а я розкажу що знаю сам. — Відповів він і став розповідати.
„То ще було за наших князів та польських королів. Тоді-то орда татарська часто робила свої напади на Волинь. Злий був тоді час, гірко жилося людям в ту лиху годину. Росте все: квітки цвітуть, люде радіють, весілля справляють, гуляють, а тут і
