Вона не ридала, а тільки дві-три сльозинки з'явилися на її чудових очах і важко впали до долу. Юзефа помалу, не поспішаючись, зійшла з ганку і своєю улюбленою доріжкою пішла в парк під намет кленових вітів, туди де вона останній раз з ним, своїм любим.
Було тихо. Було так тихо, як може бути лише в золоту осінь. То була тиша смерти. Дерева стояли з убогими вітами, сумні не веселі. Тильки де-не-де одірвавшись від рідної гильки, з тихим шелестом падав до долу змервілий жовтий лист. Жовте листя цілими кучугурами лежало на алеях. Важкий холодний туман тягнувся він ріки і густою наміткою обгортав усе навкруги. Було холодно і журно в німій тиші. Де-не-де зловістно крякали чорні гайворони… вона пройшла на те місце, де він останій раз був з нею, де говорив про будучину і щастя спільне. Тут він клявся що вернеться. Пригадала його слова: „Коли-ж не вернуся переможцем, то клянусь, що скорійше провалиться тут земля, а на сім місці, де я стою, буде чорніти чорна прірва… ні, я переможу!.. Клянусь тобі самим небом!“…
Так, він не вернувся, то на що здавсь її сей парк, сі дерева?… Юзефа в думці молилась Богу, щоб скінчилось і її життя. Лиш вона подумала про себе сі слова, як почула, що земля під ногами захиталася, вона мимоволі одскочила назад. Почувся
