Прийшла до пам'яти і їй стало боязко на самоті. Поспішаючись, вона бігом побігла до палацу. На веранді збіралась чимала громада сусідніх панів: всі вони були при зброї, голосно розмовляли про заворушення бидла і про Хмельницького, який вирушив з-за Дніпра. Почувши се, Юзефа тяжко зітхнула: — „Прощай мій милий, не тобі перемогти гнів народу!“… Сльози виступили з її очей. Щоб сховати їх, вона тихо пройшла до свого покою і без пам'яти впала на оксамитову канапу.
Вже й літо минуло, але від нього не було ніяких звісток. Ходили страшні блукаючі чутки. Колись не те, що зараз, а якої-небудь звістки приходилось чекати цілими місяцями. З далеких сторін, не скоро приходили вісти…
Але, ось, вже після літа в золоту осінь, в кінці жовтня, одного дня прийшла сумна вістка, що Потоцького вбито на війні. Не судилося красуні Юзефі побачити свого коханого.
Не судилося молодому Потоцькому бути переможцем, щоб свою воєнну славу покласти до ніг своєї коханой, а судилося йому згинути на чужій стороні. Чи-ж посадив хто на його могилі червону калину?… Чи ж будуть ту калиноньку пташки їсти?…
Він умер за ради сліпого гонору, за „честь“ Польші. Уложив його на спокій меч окривджених. Світлий образ його дорогой Юзефи, був йому уті-
