— Ні, гуляйте вже самі собі, бо я вже старий і не здатний до наших гулянок. Ось краще я скажу нам, що я сеї ночі на Селищу чув великодну одправу.
— Хіба ви, діду, на Селищу були, і там не злякались нічого? — цікаво запитала весела Оришка.
— Авжеж що був, а лякатись немає чого в великодну ніч. — казав Семен і помалу розповідав про все, почавши ще з тою, як він вчора задовонив на діяніє, як бачив з дзвіниці, як на Селищу гроші синім полумям горіли і як він пішов на Селище, де був в саму північ і чув як дзвонили в землі дзвони та співали „Христос Воскреснув“… А потім, каже, як заметушились над гайдамацькою балкою гайдамацькі душі, як застогнали важко-важко, то тоді лиш моторошно стало. Його раз у раз перебивали запитаннями: І се справді так було? „І се все самі ви чули?… Семен мусів божитися, що розповідає „чисту правду“:
„А хрест-же святий! Присяйбогу, що так! На що-ж мені старому брехати? Я чесний старий чоловік, а що сам на свої вуха чув, те й вам кажу“… Коли він скінчив оповідати, то парубок Олекса, якого рахували за розумнішого в селі, сказав: „Так, се дуже гарна казка, але не всім вона сниться“… І слідом за сим знов залунала пісня
„Ой горобчику, та горобчику,
Скажи мені усю правдочку,
Кому воля, кому неволя
