цем до вогкої землі, довго ще прислухався, але більше не було чутно нічого… В той час, як він вставав і думав йти в село, з гайдамацкої балки почувся важкий стогін, а вслід за сим, один за другим стали вилітати чорні птахи, які з диким галасом летіли в чорну просторінь ночі…
„Боже, що се таке“?… Невже душі прадідів так заметушились? — шептав переляканий Семен, але в той час вчув другий гомін: Дзень-дзень-бов!.. Дзень-дзень-бов! — „дзвонили в селї на всюнощну. — Він, опамятавшись трохи, попрямував до села, а за ним лишилось „Селище“, чорний степ з могилами, а в переді маячіло село, як біла свічка ясна, вся в великодних огнях, світилася церква. На старенькій дзвіниці, наче поспішаючись, дзвони видзвонювали радісну великодну пісню. Йдучі в село, Семен думав: „Всім старім і молодім розкажу про те, що чув і що бачив. Може се вже й смерть моя недалечко ходить за мною; не даремно-ж два роки ходив і не чув ні чого, а се не тільки дзвони і спів чув, а бачив ще й те, чого ще ніхто не бачив. Певне се вже прадіди кличуть до себе“.
До самого ранку палали коло церкви великодні огні, тремтючим світлом горіли свічки, горіло огнище, складене з старих борін та плугів, які принесли в „Божий дар Великодню“ честі господарі, а Семен радісно й задумливо дзвонив у всі дзвони…
