внутрі, десь біля серця. Біль його пройняла до самих кісток і він мимоволі скрикнув: — „Боже, що-ж це“!!!
Панянка зрозуміла все і скрикнула:
— Прости мене, як можеш простити, се я отруїла тебе! З намови ксьонза і своєї родини я стратила тебе. Тікай і рятуй себе, як тільки можеш, а за тобою піду і я. Як ти будеш вмірати, то й я теж умру з тобою!
Не гаючи часу, вони вибігли з саду і побігли через полі до Горбульовського[1] знахаря, який вмів рятувати від всяких хвороб і наглих випадків. Вони все бігли і бігли, але чим далі, тим частіше він зупинявся, щоб заждати, поки трохи вгамується біль. Вже більше половини дороги вони пробігли, вже навіть було видно село Горбулів і хату старого мудрого знахаря, коли лицар став падати з ніг. Він намагався йди, а вона йому до допомагала і голосно гукала на поміч. Але, накінець, він упав і з тяжким стоном сказав: „Кінець всьому!.. Вміраю і сам не знаю за що… Хто-ж тепер буде моїх братів від ворогів боронити, хто зможе стати для них тим, чим був я?.. Прощай, сонце, зорі ясні, місяцю красний і мої рідні поля, духом яких я був живий!.. А ти, зраднице, кохана моя, будь… будь проклята“!..
— Не проклинай! — благала панянка. — Я зро-
