„Звичайна річ, що таких сміливих ворогів не було, а зрадників теж не знаходилося. Але, як кажуть, „лихо само за людьми ходить“. Сталося так, як ніхто й не сподівайся… Лицар той був ше досить молодий і закохався в одну панянку-польку, яка сама хоч і славна була людина, та дарма. Пронюхали про се ксьондзи, тай стали її намовляти щоб вона їм сказана, коли він саме буде в неї, то щоб отруїла його, а за для сього дали їй маленьку пляшечку з гадюччим ядом. Довго вона не згоджувалась, але, нарешті повірила ксьонзам, що обіщали на тім світі рай, тай взялася отруїти свого коханця. Лицар-же про се нічого не знав і не відав, і одного весняного вечора він приїхав до неї. Панянка струнула його радісно, а батько та мати її були на сей раз такі приязні та ввічліві, що він навіть забув за все на світі. Вгощаючись з білих рук матері своєї панянки, він вже думав про те, що скоро зможе одружитися, а того не й думав навіть, що його жде люта смерть. Ото за вечерою, коли лицяря вгощали вином, панянка непомітно налила в його келех того яду, що ксьондзи дали. Того вечора він був надзвичайно веселий і жартовливий; багато співав і грав на кобзі; чимало розказав всяких чудних пригод з свого життя і панянка вже жалкувала за свій вчинок. Після вечері вони вийшли в сад і він говорив їй про своє кохання, не помічаючи того, що вона мовчить як мур. Коли тут він здрігнувся і побілів, бо вчув страшну болість
Сторінка:Клим Поліщук. Тіні минулого (1919).djvu/17
Ця сторінка вичитана
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/0/06/%D0%9A%D0%BB%D0%B8%D0%BC_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%89%D1%83%D0%BA._%D0%A2%D1%96%D0%BD%D1%96_%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%281919%29.djvu/page17-1024px-%D0%9A%D0%BB%D0%B8%D0%BC_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%89%D1%83%D0%BA._%D0%A2%D1%96%D0%BD%D1%96_%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%281919%29.djvu.jpg)