сказуючи про свою зустріч з білою панією? казав так: “Неможу тут бути… Колиб вже куди подітися так, щоб і сліду після мене не знайшли!“ — Як почалася війна, то його забрали до війська і він не вернувся назад.
Перед революцією церковний сторож, Левко, бачив в старій дзвіниці таку святу, „яка на старому образі намальована, що в бабнику[1] стоїть. Вона стояла як жива, а від неї било сяйво святе“…
Перед тим, як з фронту мали прийти московські люде, знов хтось бачив білу пані, але вона вже була з головою. Люде вірили і не вірили, але ждали чогось недоброго. Скоро те недобре сталося. В село прийшли московські люде і отаборились в палаці. В селі настав непокій великий; стрілянина з рушниць лунала вдень і вночі; чотири найкращих господарі було розстріляно за те, що вони не хотіли коритись московськім людям.
Одного дня московські люде сказали, що треба знищити панське гніздо. Тих, що були проти сього, купали в ополонці і мокрих прив'язували до високих старих ялин, що росли коло палацу. Коли вже не було кому противитись знищенню панського гнізда, тоді московські люде з піснями стали громити старий палац. Виносили на двір і тут-же ділили поміж собою аксамитові канапи, дубові столи, з червоного дарева шафи і дорогоцінні криштальні дзеркала. Порценальовий посуд викидали просто за вікна і топтали ногами,
- ↑ „Бабником“ називають притвор. Автор.
