кази про старовину натхнені щирою любовю до свого рідного, мимоволі пригадуєш слова поета: „Вірте у геній народа, в силу духовну його“.
Була година жнив і стояв надзвичайно горячий день. Спека потроху вже спадала, бо сонце хилилося на захід. Повітря було задушливе якесь, цілі хмари дрібненьких мушок таньцювали і метушились навколо воза, а дорога була така мягка, як пухова подушка, з якої повільно підіймалася за возом руда хмара порохнечі і важко осідала на свіжі стерні, що тяглись оба-біч дороги. На сході й півночі небосхил був затьмаренний сиво-молошною млою літньої спеки. Я їхав в село К-ку, як-то кажуть, „по справах служби!.“ До села було ще далеченько і я дуже поспішався.
Ще з далека мою увагу звернула велика могила, а зараз, вже під'їзжаючи до села, я побачив на ній високою білого хреста і великий гурт жінок та дівчат з серпами, а чоловіків з косами.
Я пригадав, що десь тут є Дівич-Гора і дуже зацікавився нею. Але, спитавшись свого візника, я почув одно: „Бог його святий знає… Кажуть, що то „Дівич-Гора“…
В вечері я сидів в хаті К-кого пана, який був, моїм старим, знайомим. Пан і його дружина були поступові люде і охоче розмовляли зі мною про теперешні події. Між балачкаю я згадав за „Дівич-
