„А що-жь? Кай ся во̂дъ щирого серця, твои грѣхи не яки̂ велики̂! ты такъ грѣшенъ, якъ и всякъ чоло.... Господи! що се?“ Тутъ они впали обыдва на колѣна!…
Огненна стрѣла прорѣзала все небо и якъ окомъ моргнути, вдарила въ те саме дерево, по̂дъ которымъ попереду стоявъ Денисъ и отсе прийшовъ до Трохима. Дерево превысоченне було, — єго такъ до половины у мѣлку щепу розбило и всѣ гиля стерло и змяло, такъ що и слѣду ихъ не осталось.
На силу по̂днявъ ся Денисъ; а се одъ нихъ, де они стояли, тежь по̂дъ деревомъ, було не бо̂льше якъ саженѣвъ зъ десятокъ.
Очунявши трохи, Денисъ ухопивъ Трохима за руки и ставъ прохати: „Ходѣмъ, ходѣмъ во̂дси! тутъ насъ Богъ побє!“
„Куды-жь мы заховаємось?“ каже єму Трохимъ: „бачь, яке лихо по всёму лѣсу? Отто гро̂мъ запаливъ дерево; бачь горить! Адже и далеко во̂дъ насъ; тай по всёму лѣсу така нужда!“
„Ой страшно, страшно! А то хто сидитъ та дивить ся на мене?“
„Богъ съ тобою! нема нѣкого! Молись лучше Богу!