усе чогось жде великого, страшного! Далі стало й гуготіти, далеко-далеко, мов клекоче море, або гуде великий вітер здалеку, або сила велика людей наїзджає, що ще здалеку земля під кіньми стугонить. Блискавка одна тілько й показується, а сонечко зовсім зайшло: хмари спустились, та і не видко нічого.
„А що будемо робити?” став казати Денис, „як ми дійдемо? Скоро зовсім буде темно. Страшно без дороги йти”.
„Аж он маячить лісок!” сказав Трохим: „поспішаймо туди”.
„Де лісок? Я ні його, і нічого не бачу”.
„Він як блисне блискавка, так від дороги на праву руку. Ходім мерщій; усе темніше становиться”.
Вони поспішають. Піднялась і стіна. Стало зовсім темно. Поки не блисне, то нічогосінько й не бачать перед собою. Стіна густа, чорна страшна надвинула і простяглась од сходу до заходу сонця, і із усіх місць блискавка знай блискає. Грім гуде з переливом, мов де по горам громадне каміння качають і інше, мов упаде, стукне, тай замовкне… а тут луна і загрехотить по всьому небу, по всім куткам цієї великої хмари. Замовкне ж грім, так чути щось гуде й клекоче, бурчить страшніше самого грому… А блискавка безперестанно! І як блисне, так послі неї гірш нічого не видно. „А де ти, Трохиме?” казав дрижаючи Денис. „Візьми мене за руку та веди: я швидко впаду. Ніг не підволочу!”
5
