були, так не можна ніяк і влежати! Як припече сонце, так місця не знайдуть. На взліссі сонце їх жарить; так вони зайдуть у гущинню, так там ще й гірш; ні відкіль прохолоди ніякої, тілько що зверху палить і малесенький вітрець не проходить. Знайшли воду, не відпються; тяжко вже їм і дихати! Викопають кожен собі ямку; приляже туди, то трохи йому й легше, можна холодом трошки дихнути. Зогріються й тут, переходять на друге місце, та так знемоглись, що не здужають і поворухнутись. Цілісінький день ні хмариночки ж то!
Аж ось уже к вечеру, жара затихла трохи, товариші наші піднялись, здихнули свобідніш, поїли чого було і пішли.
„Як не полінуємося”, каже Трохим, „то світом і дома будемо. Від цього ліску до нашого села тільки двадцять верстов”.
„І велія милость, що будемо”, сказав Денис, „тілько не відступай; ти все пристаєш. Поспішай”.
От як ідуть, і верстов сім учистили з полудня, — стала показуватись мов стіна чорна; далі од неї стали одділятись, мов клубки, густії хмари з золотими, од сонця, кругами. Клуби вються, до купи збіраються і стіна все вищенько підбирається. Сонечко за тучу сховалось зарання, і птиця стала збіратись і чогось жде на себе. Самчики ззивають самочок і як можна спішать, у кого є діточки, так до них; а котрі собі гулящі, так полетіли ховатись. Де-далі, де-далі, усе стихає, ні травка не колишеться,
