плаче, та кругом його облазить та дивиться.
Справник був повелів одвести їх, щоб не мішали діло робити, а далі й сказав: „Пускай вони його оплачуть. Кров не вода. Ми своє діло успіємо справити”. І став коло їх з лікарем, а Денис, як то привик хвастати, що все поперед усіх і усе б то до панів рівнятись, так і тепер став коло справника.
І як же то дуже голосили і жалібно приговорювали над Трохимом! Мати каже: „На кого ти мене, мій синочку, лебедику, покинув, пішовши на заробітки? Хто мене, стару, немічну догляне? Лучше б мені смерть заподіяно!” і все таке. А жінка приговорювала: „Промов, мій Трохимочку, хоть одно словечко! Дай мені порадоньку: як мені, без тебе, з дітками бути? Промов слово, скажи, хто розлучник наш? Покажи, чи не було якого свідка, як тебе замучували, як ти душу Господу віддав?”
„А це, мамо, що?” крикнуло хлопя, граючись із чимсь, що виняло з батькової руки.
Справник, почувши це, сказав Денису, що край його, надувшись та на бакир шапку маючи, стояв: „Поглянь, що там таке, і покажи сюда”.
Денис пішов, виняв, подививсь, здригнув увесь, зімяв у руці і кинув геть. Сам же то поблід, як стіна!
„Чому ти кинув?” крикнув на його справник. „Що там таке? Покажи сюда!”
15
