ків нема такого розумного, понятливого і як то все умно розбере.”
Це ж голова казав справникові тихенько, сам усе поглядаючи на Дениса, а той і бачить. Як же справник, почувши це од голови, сказав голосно, і собі дивлячись на Дениса: „Хорошо, подавай його сюда!” то, сеє почувши, Денис дуже поблід, а справник і примітив, і буцім і нічого.
Зібрались усі до місця, де лежало тіло; справник велів понятим провірити, чи нема боєвих знаків?…
„Та нема!” гукнув Денис, здалеку стоячи: „Де вони будуть? Тут разом різонуто ножем, тай амінь”.
Справник замітив і це, і мовчить.
Оглядаючи, знайшли, що поли у свиті на кінцях повирізувані, і як коло того знайшли гривеничок, та і догадались, що в свиті були гроші, та винято. Як же роззули чоботи і онучи, то і знайшли зашитих аж пять золотих. Тут Денис зовсім забувся, та аж крикнув: „Бач, і не признався!” Та сказавши це, схаменувся, зирнув, аж справник на його пильно дивится, — так і він не знав, куди йому очі діти: заморгав, поблід, та швидче між народ… Справник ще мовчав.
Як ось настигли жінка й мати Трохимові; за ними учепився й хлопчик його по шостому году. Ще й не дійшли гаразд, а вже жінка і пізнала, і крикнула: „Трохиме, Трохиме, мій Трохимочку!…” і припала до його з матірю, а хлопчик, звісно дитина,
14
