кому Лузі, то тут було іх кишло[1]). В сьому місці ніяка б сила не звоювала війська. Кучугури єсть і ближче — біля слободи Підстепноі, де кінчаються плавні пана Попова і починаються Канкринські. І тут невилазні урочища, і тут жили запорожці. Біля цих кучугур, на Канкринській землі, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли й каміня з фундамента. Цегла міцна, як камінь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високі могили по плавнях і становили по них цеглові дворці. Срібні гроші, мов рибьяча луска, і невеличкі мідні люде находять і тепер. Ще недавно в цих могилах люде викопували чавунні турецькі казани і якісь мідні труби. Казани й тепер єсть у підстепнянських людей. Вони широкі і мілкі, так що з кожного можна нагодувати чоловіка десять-пьятнадцять.
Чому ж це, де помітні руїни стародавніх городів, там тепер обовьязково піскуваті кучугури? Для мене це цілком зрозуміло: мешканці городів вирубали понавколо городу ліс на будову й на дрова, а позаяк грунт по всьому Великому Лугу піскуватий, то вітри з часом і наганяли піски на городи.
Найлегше підьіхати до Кучугур од залізнодорожноі станції Поповоі човном, Кіньською, а далі річкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882 і можу ствердити слова діда Джерелівського: «сумно на Кучугурах і страшно» — я не зміг примусити себе, щоб зайти у Кучугури глибше, як сажнів сто; вони ж упоперек мають більше двох верств.
- ↑ Осередок, житло.
