травами, скрашена озерами та лиманами і порізана протоками Дніпра, а через це зрозуміло, що була найбезпечнішим місцем для схованки запорожців од татарських загонів.
Татари, як кочевники й степовики, взагалі робили своі походи кіньми і через те завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами й багнищами. Коли б же татари й задумали знайти запорожців у Великому Лузі, користуючись човнами, і заіхали у саму товщу лугу, то так заплуталися б там поміж безліччю озер, річок та лиманів, що не тільки не знайшли б своіх ворогів, а навіть і самі не виплуталися б назад. Через те то запорожці й тулилися з своіми Січами завжди до Великого Лугу, що добути іх там було неможливо.
Самі Січі запорожські ставилися в місцях, з котрих було б легко виходити човнами на Дніпр і кіньми на степ, і через те траплялося не один раз, що вороги добували й руйнували Січ, але захопити й викоренити запорожців ім не вдавалося, бо, побачивши свою несилу, козаки закопували у піски своі гармати й скарби і, випливши човнами у несходимі пущі Великого Лугу, перебували там доти, аж поки вороги одходили геть. Так запорожці зробили року 1557, коли іх, разом з гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило на острові Хортиці стотисячне військо турок, татар та волохів; так зробив і кошовий запорожський Сірко, коли року 1679 до Чортомлицькоі Січі наближалось велике турецьке й татарське військо; коли ж після нещасливих повстань Сулими, Павлюка та Остряниці на знасилене Запорожжя
